17-річні хлопці виїджають з України і чим загрожує країні втрачене покоління

Його тато – Олександр Мисан-старший – військовослужбовець ЗСУ. Батько чотирьох дітей мав право уникнути служби, але обрав стати на захист країни.

“Я би дуже хотів, щоб мій син залишився в Україні й вступав у військовий ВНЗ або академію СБУ, але він бачить своє майбутнє по-іншому,” — розповідає батько. І додає: “щоб мої сини не воювали, я сам пішов ЗСУ”.

Рішення виїхати Олександр Мисан-молодший ухвалив дуже швидко: поспішав встигнути перед повноліттям.

В Україні все частіше говорять про проблему виїзду молодих хлопців, які ще не досягли повноліття. Хоча в Україні мобілізація з 25 років, проте після 18 виїхати вже не можна, а тому іноді батьки відправляють дітей за кордон ще до повноліття.

Але показово, що це рух у два напрямки, і є хлопці, які навпаки повертаються в Україну одразу, коли досягають 18 років.

Війна посилила демографічну кризу в Україні й стала ключовою причиною скорочення населення, визнає BBC Дарина Марчак, перша заступниця міністра соціальної політики України.

За даними її відомства, з України у США та ЄС від війни виїхали 3,5 млн людей. Але в ЄС кажуть, що офіційно прийняли понад 4,2 млн.

Вимушена міграція, зниження рівня народжуваності, зростання передчасної смертності – з такими викликами стикнулася Україна.

Які це матиме довгострокові наслідки та чи буде в Україні втрачене покоління – розбиралася BBC Україна.

Перспектива мобілізації

Думка про еміграцію зародилася в Олександра Мисана-молодшого під впливом розмов з однолітками. Обговорювали страх перед потенційною мобілізацією і непевність майбутнього в Україні під час війни.

До Словаччини хлопця супроводжував дядько. На кордоні перевіряли паспорт та військово-обліковий документ або приписне. Ці документи кожен юнак отримує після того, як стає на облік у 16 років. Ніяких додаткових дозволів від ТЦК прикордонники не вимагали, розповідає Олександр.

У Словаччині на хлопця чекала доросла двоюрідна сестра. Попри це, Олександру там страшенно бракує друзів, рідних і дівчини.

“У Києві я весь час кудись ходив, спілкувався. А тут іноді навідуюсь до біженців, які стоять в черзі за документами, – просто поспілкуватися”, – ділиться хлопець.

Але залишатися в Україні йому було страшно. Каже, що гарантій того, що через рік або два не покличуть до армії (раптом правила зміняться), як і відчуття, що війна скоро завершиться, у нього немає.

“Прийняти вибір виїхати часто означає втратити друзів, покинути родину, адаптацію в новій культурі, відчуття провини, а це дуже непросто.  Ті, хто обирають залишатися, стикаються з тривогою призову”, – описує проблему дитяча психологиня Світлана Писарєва з фонду “Голоси дітей”.

“Я б не хотів потрапити на війну. Це страшно. Знайти тилову посаду, щоб відсидітися, немає сенсу, бо тоді вже краще відсидітися вдома”, – зізнається Мисан-молодший.

І каже, що такої ж думки дотримуються багато його друзів. Вони не мають антиукраїнських настроїв і засуджують російську агресію, але перспектива воювати їх лякає, переказує хлопець.

“У мене лише один знайомий пішов у третю штурмову, коли йому виповнилося 18. Решта друзів поки не планує воювати”, – пояснює Мисан.

Піти до війська після досягнення 18 років можна тільки добровільно.

Попри відчуття самотності за кордоном, в Україну хлопець до закінчення війни повертатися не планує.

“Звісно, юнаки, як правило, – гарячі голови, але війна – це страшно, і бояться всі, визнають вони це чи ні. Цей страх живе у свідомості, бо це про життя і смерть”, – пояснює такий вибір Світлана Писарєва.

Посилює цей страх і російська пропаганда та недопрацювання школи і батьків, припустив в інтерв’ю BBC Україна Оксен Лісовий, міністр освіти і науки. На його думку, підлітків слід “запевнити в цінності того, щоб мати свою країну”.

Саме для цього в Україні оновили програму “Захист України”. Діти вивчатимуть основи національної безпеки, управління дронами, домедичну допомогу тощо. На думку Лісового, цей предмет допоможе пояснити, “чому мати свою країну і захищати її – це про особистий успіх”.

“Молодь (та і їхні батьки) не бачать майбутнього тут, тому шукатиме собі кращого життя за межами України, з надією, що можливо діти повернуться після навчання. А можливо й ні. Йти на війну вони в 17 років точно не хочуть”, – пояснює вибір сина Олександр Мисан-старший, який сам наразі захищає країну.

Сімнадцятирічні дівчата і хлопці навіть у мирний час проживають період титанічних змін у житті, пояснює Світлана Писарєва. Закінчення школи, іспити, вибір навчального закладу – це час напруги і високого рівня тривоги.

Цей період – про страх і бажання дорослішати, складні відповідальні вибори, пошуки відповідей на питання: “хто Я і чого я хочу? хто мої люди?”, тиск з боку батьків і суспільства, що створює численні внутрішні конфлікти, пояснює психологиня. Війна їх лише посилює.

Писарєва каже, що ухвалені зараз рішення кардинально впливають на подальше життя підлітків. Але власного життєвого досвіду, на який можна опиратися в прийнятті цих рішень, ще немає.

Проблема обмежено придатних до 25 років

Нерідко рішення виїхати за підлітків ухвалюють батьки.

Ірина з Києва провела літо в підготовці до виїзду сімнадцятирічного сина на навчання в Словаччину.

У Яна синдром Туретта – вроджене нейропсихічне захворювання, через яке хлопцеві потрібен особливий режим дня і харчування. За відсутності цих умов хвороба може вийти з-під контролю.

Військово-лікарська комісія визнала його “придатним для служби у визначених частинах і підрозділах”.

Це означає, що за потреби він може служити в штабі чи в тилу (за новим законом про мобілізацію це альтернатива тому, що раніше визначали як “обмежено придатний”).

Закон про мобілізацію передбачає, що до війська забирають після досягнення 25 років.

Але відчуття, що після повноліття вони вже не матимуть змоги покинути країну, підштовхує їх чи їхніх батьків використати останній шанс поїхати за кордон. Окрім того, є колізія, що хворих хлопців, які непридатні до служби у мирний час, можуть мобілізувати у воєнний час ще до 25 років.

Певності родині не додають і періодичні заяви представників влади про потребу далі знижувати мобілізаційний вік.

“Я стільки сил доклала, щоб виростити його. З лікуванням синдрому Туретта в Україні – велика проблема”, – пояснює мама.

Ірина, медичний психолог за освітою, шукала альтернативні підходи, самостійно вивчала протокол американських та європейських лікарів.

Жінка працює масажисткою і вважає, що в сина теж “гарні руки”. У Словаччині він навчатиметься на реабілітолога – щоб, зокрема, в майбутньому допомагати українським ветеранам.

“Ми хотіли вступати в інститут фізкультури. Це поруч із нашим домом, і там хороша освіта. Але після рішення ВЛК змінили свою думку. Мій син завжди зможе повернутися в Україну. Але зараз як матір я маю зараз створити умови для навчання без воєнних загроз”, – пояснює Ірина свої наміри.

Повернення в Україну до дівчини

“Люди не впевнені в Україні, не бачать тут майбутнього. Це через нерозуміння, що вони і є Україна”, – розповідає вісімнадцятилітній Максим Семидоцький про свої погляди на життя.

Навесні 2024 року він повернувся в Україну з Ірландії, куди з сім’єю виїхав у 2022 році з окупованої Херсонщини.

Мама Максима померла ще до війни, його опікуном була старша сестра. Дочекавшись повноліття і можливості самостійно розпоряджатися власною долею, хлопець ухвалив рішення їхати в Україну.

“Рідні мене попереджали, що буде важко, але я сам купив квиток на літак. Якщо я розібрався, як це робити, то здатний розібратися й з іншим”, – розповідає Максим про своє рішення.

В Україні на Максима чекала дівчина – теж сирота з Нової Каховки. Після майже дворічної розлуки цієї весни вони нарешті зустрілися в Києві.

Лєра вступила у медичний коледж, а Максим відновив навчання на електрозварювальника.

“Найбільше мені зараз хочеться перемогти, повернутися у своє вільне місто і відбудовувати його”, – розповідає хлопець.

Призову і мобілізації не боїться: “Я пішов би воювати прямо зараз, але мені потрібна професія, щоб після війни заробляти собі на життя”.

У Польщу за освітою

В уряді запевняють, що розуміють виклики, з якими стикається українська молодь під час війни, і намагаються хоч якось допомогти.

Очільник міністерства молоді та спорту Матвій Бідний перераховує: у 2023 році створили Український молодіжний фонд, започаткували грантовий конкурс “Кар’єрний старт. Програма молодіжної гарантії”, який має допомогти з першим офіційним працевлаштуванням за спеціальністю.

“Це цікава ініціатива, і я зберіг її собі на майбутнє. Але спочатку маю здобути спеціальність”, – коментує цю можливість сімнадцятирічний Михайло Кудла зі Львова.

На початку осені він планує поїхати в Польщу, щоб закінчити там безплатні курси вихідного дня і стати автомеханіком.

Аналогічної можливості поєднувати роботу в будні і навчання у вихідні в Україні Кудла не знайшов. До того у коледжі хлопець вивчав цифрові технології, але з ними у нього “не склалося”.

“Завжди лежала душа тримати ключ в руці і бути в мазуті”, – пояснює він свій вибір професії.

Рішення поїхати зараз обґрунтовує бажанням побачити світ перед тим, як кордон остаточно закриється для нього. У листопаді 2024 року Михайлу виповниться 18 років.

Україну зі свого горизонту хлопець не викреслює – через рік або планує повернутися додому: “Тут живуть люди, яких я люблю”.

Мобілізації на словах не боїться, але й бажанням воювати не горить: “У мене такий стиль життя – якщо покличуть, піду”.

Демографічні виклики для України

Статистику вибулих з України за віком Держприкордонслужба не веде, тому даних про кількість сімнадцятирічних юнаків, що покинули Україну саме цього літа, немає, розповідає Олексій Позняк з Інституту демографії та якості життя НАН України.

Та й вивозили хлопців до 18-ліття напевне і в 2022, і в 2023 роках.

Директорка Інституту демографії та соціальних досліджень Елла Лібанова каже ВВС Україна, що загальна кількість громадян України, які покинули Україну в 2024 році, суттєво не збільшилась порівняно з минулим роком.

“Це означає, що нової хвилі масового виїзду людей з України наразі немає”, – пояснює соціологиня.

Але вона дає не надто втішну загальну демографічну оцінку ситуації в країні.

За даними Євростату, діти до 18 років – це третина з тих, хто емігрував із початком бойових дій.

Конкретні наслідки цих втрат залежатимуть від того, яка частка тих, хто виїхав, повернеться після завершення війни, а також від того, коли, зрештою, вона завершиться, пояснює Елла Лібанова.

“Раніше ми спиралися на варіант закінчення війни до 2025 року. Зараз ми розуміємо, що це може бути і 2027, і 2030 рік. Порахувати наслідки і зробити прогнози практично неможливо в умовах непередбачуваності розвитку подій”, – пояснює соціологиня.

Одним із можливих викликів може бути зміна статево-вікової структури населення. Мобілізація чоловіків та виїзд жінок за кордон робить пошук партнера все більш складним. Менше шлюбів означає менше дітей – з усіма можливими демографічними наслідками.

Міністерство повернення українців

За даними мінсоцполітики, на підконтрольній Україні території зараз живе 31 мільйон людей. Ще чотири мільйони – на тимчасово окупованих територіях, близько півтора мільйона – депортовані до Росії та Білорусі. За динамічними оцінками відомства, ще понад три з половиною мільйони виїхали в Європу та США, тікаючи від війни.

Хоча ЄС дає офіційну цифру біженців у 4,2 млн.

Упродовж останніх десяти років Україна була лідером за кількістю вперше виданих посвідок на проживання в ЄС. У 2021 році такий документ отримали 873,7 тисячі громадян України, повідомляє мінсоцполітики.

А ще до повномасштабного вторгнення за кордоном проживало до трьох мільйонів трудових мігрантів і студентів, кажуть у міністерстві соціальної політики.

Демографічна криза властива всім розвиненим країнам, кажуть в мінсоцполітики, бо через глобалізацію та відкриті кордони люди часто переїжджають з однієї країни в іншу.

“Міграція – це наша нова реальність, – наполягає Дарина Марчак. – Україна конкурує зі всім світом і за власних громадян, і за іммігрантів, які нам знадобляться для відбудови країни після завершення війни”.

Чиновниця каже, що точкові рішення не працюють, треба комплексний підхід:

“Підвищення виплат при народженні дитини не впливає на зростання народжуваності в довгостроковій перспективі. Збільшення кількості медзакладів чи, наприклад, одне лише збільшення кількості лікарів не розв’язує проблему передчасної смертності”.

Людям потрібна безпека, доступне житло, можливість знайти роботу за фахом з гідною оплатою, розвинена безбарʼєрність, соціальна згуртованість суспільства і взаємопідтримка.

Звісно, в умовах великої війни, обстрілів і щоденних смертей у тилових містах це забезпечити складно.

Уряд розробив стратегію демографічного розвитку України до 2040 року.

Серед ключових завдань – повернення не лише тих, хто поїхав після війни, але й тих, хто вже освоївся за кордоном і навіть отримав громадянство. А також – створення умов для того, щоб українці підтримували зв’язок із домом. Стратегія чекає на розгляд і затвердження.

Неминучим є також перегляд стандартів вищої освіти.

Станом на початок 2024 року, чверть українських школярів виявила бажання переїхати жити за кордон, показують результати опитування Міжнародного благодійного фонду SaveEd.

Наразі ми втрачаємо найкращих, підтвердив Оксен Лісовий у своєму інтерв’ю.

“Попри жорсткі обставини війни, ми не матимемо втраченого через війну покоління”, – заявив президент Зеленський у своєму виступі на Українському молодіжному форумі.

Згодом під час пресконференції він оголосив про створення нової інституції з робочою назвою – міністерство повернення українців. Під час оновлення уряду влада навіть вже заявила, що шукає міністра для нового міністерства.

Чи захочуть самі українці повертатися – залишається великим питанням. Соціологи тут одностайні: все залежить від того, як саме та коли завершиться війна.