Саміт Європейського Союзу, що відбудеться наприкінці цього тижня у Брюсселі, стане, поза сумнівом, однією з ключових та драматичних для ЄС подій у році, що завершується.
Бо на ньому йдеться не лише про Україну.
Євросоюз входить у кризу внутрішніх суперечок, що блокують ухвалення рішень і здатні зробити Брюссель безпорадним у кризових питаннях через блокаду з боку тих радикальних лідерів, для яких існування потужної та впливової об’єднаної Європи – це радше зло, а не благо.
Тому історія з рішеннями про підтримку України життєво важлива не лише для нашої держави, а й для самого ЄС. А рішення, ухвалені (або не ухвалені) в Брюсселі наприкінці цього тижня, можуть стати визначальними для майбутнього блоку.
Так, ви правильно зрозуміли – наразі йдеться про угорського лідера Віктора Орбана, але він розраховує, що недовго лишатиметься наодинці. Ба більше: Угорщина вже зараз отримала ситуативного союзника. Ним виявилася Австрія. Хоча вона, найімовірніше, погодиться поступитися, а от з Орбаном – складніше. Особливо після його зустрічі з Путіним.
У ключових столицях Європи, між тим, добре розуміють, якими будуть наслідки блокади України. Це посилює тиск на Орбана, але водночас дозволяє йому піднімати ставки.
Найбільш реальний сценарій наразі – це те, що саміт не дасть зеленого світла початку переговорів України, однак, щоб компенсувати це, ЄС дійде згоди про фінансування для Києва. Чи буде це “зрадою”? Чи перемогою, але неповною? Це залежить від деталей домовленості з Орбаном, а також від того, чи не має він іншої, привабливішої пропозиції. Хоча шанси на успіх лишаються: брюссельські топпосадовці оцінюють їх у 20-30%.
Чому Австрія проти України?
Заяви про те, що Австрія планує не погодитися на рішення про початок переговорів з Україною, з’явилися днями і багатьох здивували.
Найгучнішою стала заява федерального канцлера Карла Негаммера: він публічно, на зустрічі з австрійськими депутатами, сказав, що Австрія не погодиться на переговори про вступ України в ЄС “за нинішніх умов”.
Причому ці “умови” не пов’язані із самою Україною, і у Відні цього не приховують. У австрійців є свої фаворити серед держав-кандидатів. Конкретно зараз йдеться про Боснію і Герцеговину. А претензія полягає в тому, що Брюссель пропонує почати вступні переговори з Україною, але не з Боснією.
У відповідь Австрія, по суті, почала відкритий шантаж Євросоюзу.
Мовляв, або ви разом з Україною відкриваєте двері й для нашого фаворита, або за дверима лишаються обидва.
А у ЄС з цих питань діє принцип одностайності: кожна країна має право вето.
Але чому Австрія так діє? Чи не є це просто приводом для того, щоб заблокувати рішення про Україну під штучним, надуманим приводом? Чи не виконує Відень “дружні прохання” Росії, до якої чимало австрійських політиків та бізнесів досі зберігають сентименти? Такі запитання можуть з’явитися у багатьох, але відповідь на них однозначна: ні, питання справді у Боснії.
В колі євроінтеграторів про австрійську (а по суті – боснійську) проблему говорили давно, сподіваючись, що Відень поступиться. Однак замість поступок почалася ескалація.
Звідки взялася ця “любов до Боснії”? Річ у тім, що Австрія має особливі почуття до балканських держав, що колись були частиною Австро-Угорської імперії, і через це є давнім та послідовним прибічником інтеграції цього регіону до ЄС. Але проблема у тому, що Боснія, попри усе австрійське сприяння, лишається failed state з поламаною системою державного управління. Тому решта держав ЄС, окрім Австрії та, можливо, Угорщини, вважають, що боснійці не дозріли до цього кроку.
Тож ультиматум Австрії не буде задоволений.
Утім, усі джерела упевнені, що в останній момент Австрія поступиться. Та й заяви з Відня дають на це натяк – навіть Негаммер не вжив слово “вето” і не став закривати собі можливість утриматися і таким чином виконати обіцянку перед своїми депутатами (мовляв, “я не підтримав це рішення!”), але і не блокувати початок переговорів України з ЄС.
“Якщо перекласти ці вимоги з австрійської мови на загальнозрозумілу, то позиція Австрії звучить так: ми хочемо вибити щось для Боснії і тому будемо використовувати Україну як важіль тиску на всіх вас”, – влучно прокоментував у розмові “не під запис” один із високопосадовців Євроради, висловивши впевненість, що австрійського вето не буде.
Але проблема у тому, що навіть тимчасовий австрійський шантаж посилює позиції справжнього ворога української євроінтеграції – прем’єра Угорщини Віктора Орбана. Бо на саміті ЄС це створить таку собі “Австро-Угорщину”. Нехай цей союз тимчасовий та ситуативний, нехай аргументи Будапешта і Відня є принципово іншими – це байдуже.
Важливо те, що Орбан відчуватиме: він атакує Україну не наодинці. І це посилить його позиції.
Що потрібно Орбану?
Угорський прем’єр, на відміну від австрійського, не має наміру поступатися і твердо налаштований ветувати рішення саміту. Про це знає вже, напевно, кожен, хто стежить за новинами з ЄС.
Останніми днями Орбан зробив риторику надзвичайно жорсткою.
Приблизно до кінця листопада усі заяви угорського керівника були побудовані так, що передбачали компроміс, за якого Орбан би поступився, але зберіг обличчя. Він прозоро натякав на обмін євроінтеграції України на гроші для Угорщини. А ще – постійно підміняв поняття і говорив, що виступає проти вступу України до ЄС під час війни – хоча зараз на порядку денному не вступ, а лише початок переговорів, які триватимуть не один рік.
А потім щось сталося – і Орбан почав палити мости. І що ближче до саміту, то більш непримиренною ставала риторика.
За день до від’їзду в Брюссель він навіть виступив в угорському парламенті з програмною промовою, яка на рівні риторики остаточно закриває для нього можливість поступок. І ця зміна риторики збентежила навіть досвідчених брюссельських посадовців, які, попри всю відразу до Орбана, звикли з ним працювати і вміють “зчитувати” його сигнали.
Один з чільних посадовців Євроради поділився у розмові з журналістами “не під запис”:
“Ви хочете зрозуміти, чого хоче Орбан? Та якби ми самі могли це зрозуміти! Сподіваюся, почуємо це на саміті. А поки ми лише бачимо, що він змінює претензії. Так, раніше він говорив про захист угорської меншини, а тепер це вже не звучить, а натомість з’явилися геополітичні аргументи”.
Та зміна, про яку йдеться у цитаті вище – заслуговує на увагу.
Бо тут справді відбулася радикальна зміна.
Заяви про нібито порушення прав угорської меншини в Україні давно стали основою зовнішньої політики Будапешта щодо нашої держави, але при цьому усі спроби Києва знайти прийнятний компроміс зустрічали опір особисто Орбана. Прем’єр кілька разів розривав узгоджені на робочому рівні домовленості щодо мови освіти, з якими його ж урядовці були згодні. Востаннє – цієї осені.
Усе це вже давно змусило українських експертів та урядовців припускати, що насправді Орбана взагалі не цікавить становище угорської меншини та її права.
А нинішні події це підтвердили.
Зрозумівши, що Україна має намір врегулювала цей конфлікт, він викреслив цю претензію зі своєї антиукраїнської риторики. Тож коли Верховна Рада ухвалила справді збалансований закон про меншини, і навіть угорці України почали звертатися до Будапешта з проханням про те, щоб “зарити сокиру війни”, Орбан відповів категорично: жодних переговорів з Україною, жодного членства.
Виявилося, що думка угорців Закарпаття, якою Орбан прикривався багато років, насправді не цікавить угорський уряд.
Тепер аргументи Орбана сконцентровані навколо геополітики і грошей.
Мовляв, зараз не можна брати зобов’язання про тривалу підтримку Києва, адже навіть у США скоро виграє Трамп і Вашингтон перестане бути проукраїнським. Це – перший блок аргументів, що звучать від Орбана.
І другий блок – це те, що переговори з Україною, мовляв, не можна вести, бо якщо зрештою вона вступить до ЄС, то її членство коштуватиме європейському бюджету дуже дорого і тому не є прийнятним для Угорщини у принципі.
Головна інтрига – це питання про те, що є причиною такої карколомної зміни. Бо є принаймні три основні версії.
Угорщина, Росія чи Трамп?
Почнемо з версії, яку західноєвропейські політики вважають радше конспірологічною, але для тих, хто мав справу з Росією, вона звучить цілком природно.
Це варіант російського впливу.
Річ у тім, що Орбан – єдиний європейський лідер, який останнім часом спілкувався з Путіним особисто. Про зміст їхньої зустрічі у Китаї та про досягнуті домовленості достеменно невідомо, але після того візиту активізувалися перемовини на рівні лідерів МЗС. А ще Будапешт отримав довгоочікувані обіцянки Росії побудувати-таки (за власні, російські кошти) атомну електростанцію “Пакш-2” в Угорщині.
Чи не було під час цих перемовин ну дуууже наполегливого прохання РФ будь-що, за будь-яку ціну не допустити ухвалення символічного рішення ЄС про початок вступних перемовин з Україною?
Утім, є чимало аргументів, які не дозволяють зупинитися лише на цій версії.
По-перше, зустріч з Путіним відбулася майже два місяці тому, а позиція Угорщини стала категоричною лише зараз. По-друге, і основне: є величезний сумнів, чи здатен Путін у принципі запропонувати Орбану те, що переважить для нього європейське фінансування.
Тому частіше звучить друга версія – фінансова.
Зараз Угорщина має дуже глибокі фінансові проблеми, бо через політику уряду Орбана Будапешт втратив доступ до частини європейських фондів. Йдеться про багатомільярдні втрати (фігурує цифра у 13 млрд євро за два роки).
А для того щоби переконати Брюссель та інші столиці розморозити ці кошти, Орбан має заблокувати щось таке, що є дуже важливим для інших держав-членів. А далі, коли стане нестерпно гаряче – продати свій голос “за дорого”.
Утім, і ця версія не позбавлена вад, бо останнім часом Орбан і публічно, і непублічно відмовляється від розміну свого голосу щодо України на гроші. Відчувається, що це питання має для нього більшу вагу.
Тому є також третя версія – ідеологічна.
Вона – найскладніша.
Орбан за багато років протистояння з ЄС занурився у нього настільки, що повернення до нормальних відносин із Брюсселем перестало бути можливим. Та й політика Будапешта категорично відійшла від європейських цінностей. Тиск на меншини, відсутність свободи слова, підконтрольні медіа замість свободи преси, утиски свободи слова та свободи зібрань тощо…
Тож за цією версією Орбана найбільше цікавить побудова антиліберальної коаліції у Європі. Щоби він був не одним ізгоєм, а мав постійних союзників і у ЄС і в НАТО – а в останньому це має бути передусім потенційний новий президент США Дональд Трамп, на перемогу якого Орбан дуже розраховує.
А от у Європі з антиліберальними союзниками – складно.
У Польщі перемогли праволіберали. В Нідерландах “свободівець” Вілдерс, вигравши вибори, схоже, програє змагання за коаліцію. У Словаччині друг Орбана Роберт Фіцо хоч і став прем’єром, але виявився неготовим йти проти правил і навіть у суперключовому питанні України “кинув” свого угорського партнера і погодився голосувати як всі – тобто за початок вступних переговорів України з ЄС. А колишня подруга Орбана, італійська прем’єрка Мелоні, після обрання на посаду перетворилася на цілком притомну політикиню, проукраїнську і проєвропейську.
Тож природно, у Орбана могло виникнути бажання зламати цю дивну силу ЄС, яка постійно лишає його наодинці у європейських дискусіях. І єдиний шлях до цього – це зробити Євросоюз слабким і недієвим. Зокрема, блокуючи найважливіші рішення. Історія з Україною цілком може підходити на цю роль.
До речі, у самому ЄС свідомі цієї небезпеки.
І дедалі частіше доводиться чути про те, що нинішня суперечка з Орбаном – вона не про Україну. А про здатність об’єднаної Європи діяти швидко і рішуче у кризових ситуаціях. Зловживання вето з боку Угорщини зводить нанівець цю можливість. І тому лідери ЄС налаштовані на те, щоби будь-що переконати Орбана. Хай як довго це триватиме. Наприклад, Шарль Мішель всерйоз готується до того, що нинішній дводенний саміт насправді триватиме три дні, і принаймні перший “день”, коли будуть вирішувати українське питання, може затягнутися аж до ранку.
Готові до провалу?
Яка з трьох причин, перерахованих вище, є основним рушієм для Орбана? Цілком можливо (і навіть дуже імовірно), що кожна з них має частковий вплив. Можливо, є також четверта, зовсім інша. Достеменно це знає лише сам прем’єр Угорщини.
Та якщо Орбан справді вирішив заблокувати переговори з Україною – то змусити його поступитися не зможе ніхто. І навіть обережні євробюрократи зараз скептичні. “Шанси на успіх – 20-30%”, – поділився у середу з журналістами один з високопосадовців. Хоча зважаючи на останні заяви, ця оцінка видається навіть зависокою.
До відмови готується також українське керівництво.
