Попри багаторічні заяви про судову реформу та очищення системи, українське правосуддя продовжує демонструвати стійку здатність до самозахисту. Одним із ключових механізмів збереження статус-кво залишається практика Вищої ради правосуддя, яка дозволяє суддям із сумнівною репутацією уникати відповідальності та йти у почесну відставку з довічним грошовим утриманням.
Формально право на відставку є законним і гарантованим для суддів, які мають не менше 20 років стажу. Проте на практиці цей інститут дедалі частіше використовується як спосіб уникнення дисциплінарного звільнення у момент, коли суддя опиняється під загрозою покарання за корупцію, грубі порушення або дискредитацію посади.
Як зазначають аналітики Фундації DEJURE, проблема полягає в дискреційних повноваженнях Вищої ради правосуддя. ВРП має право, але не зобов’язана зупиняти розгляд заяви про відставку судді, щодо якого триває дисциплінарне провадження. Саме ця прогалина і створює умови для вибіркових рішень.
Типовий сценарій виглядає так: суддю викривають на хабарі, фіксують грубі процесуальні порушення або навіть затримують за керування автомобілем у стані алкогольного сп’яніння. Не чекаючи фіналу розгляду, він подає заяву на відставку. Якщо ВРП розглядає її швидше, ніж завершується дисциплінарна справа, суддя залишає посаду без жодних санкцій, отримуючи статус судді у відставці та довічні виплати з бюджету.
Серед резонансних прикладів — суддя Одеського апеляційного суду Олександр Князюк, якого неодноразово зупиняли за керування автомобілем з ознаками сп’яніння. Попри це, Вища рада правосуддя дозволила йому спокійно піти у відставку.
Аналогічна історія сталася з Людмилою Горячківською з Уманського міськрайонного суду, яку підозрювали у сприянні шахрайському заволодінню нерухомістю та задокументували під час отримання хабаря у 9,5 тисячі доларів. Замість звільнення «за статтею» вона отримала почесний статус і довічне утримання.
Ще більш показовою є справа судді з Полтави Ганни Андрієнко. Вона системно затягувала розгляд справ щодо нетверезих водіїв, фактично дозволивши десяткам порушників уникнути відповідальності. Коли Вища кваліфікаційна комісія суддів подала подання про її звільнення через невідповідність посаді, ВРП проігнорувала цей документ і першочергово задовольнила заяву на відставку. Сьогодні суддя отримує понад 75 тисяч гривень щомісяця з державного бюджету.
Окремою проблемою залишається ставлення ВРП до майнових порушень. Хоча закон зобов’язує Раду оцінювати відповідність способу життя судді його доходам, на практиці ВРП часто відкладає розгляд скарг, очікуючи завершення перевірок НАЗК. Таке зволікання дозволяє суддям роками уникати відповідальності, а згодом — скористатися правом на відставку.
Показовою є ситуація з суддею Ігорем Дашутіним з Касаційного адміністративного суду, щодо якого журналісти виявили користування елітною нерухомістю, не відображеною у деклараціях. Попри це, дисциплінарна палата ВРП відмовилася відкривати провадження до завершення зовнішніх перевірок.
Крім того, Вища рада правосуддя системно затягує розгляд подань ВККС про звільнення недоброчесних суддів. За останні роки було розглянуто менше половини таких рекомендацій, тоді як судді продовжують працювати, отримувати зарплати та користуватися імунітетом.
Ситуацію ускладнює й нерівність прав сторін у дисциплінарному процесі. Суддя може оскаржити будь-яке рішення проти себе, тоді як скаржник фактично залежить від дозволу тієї ж дисциплінарної палати, яка вже ухвалила рішення. Це створює замкнене коло безкарності.
Експерти наголошують: без обов’язкового зупинення процедур відставки до завершення дисциплінарних справ та без рівних прав на оскарження говорити про очищення судової системи неможливо. Кожна гривня, виплачена недоброчесному судді у відставці, підриває довіру до держави і демонструє, що відповідальність у судовій системі досі можна обміняти на фінансові привілеї.
