Побоювання, що Україну найближчим часом посадять за стіл переговорів з Росією, ні на чому не ґрунтуються, стверджує блогер Юрій Богданов. І тому, що плани під час війни рідко збуваються, і тому, що деякі союзники планів не мають взагалі.
Знову нагрібає хвиля про перемовини, примушення до миру і оце усе.
Тут і Макрон з його розміщенням військ, і проблеми з американською допомогою, і вибори Путіна, і нескінченність російських ресурсів, і Трамп — усе до купи. Тому варто все ж знову нагадати кілька очевидних речей.
Проблема в тому, що, якщо ми дивимося на події навколо тільки через призму боротьби України і Росії, ми самі собі звужуємо поле для можливостей і маневру. Бо ситуація у світі набагато складніша, не крутиться навколо нас і вимагає думати і діяти складніше.
Локально наша задача зараз — збереження української держави. Не спалення Москви (навіть якщо дуже хочеться). Не розвал Росії (навіть якщо дуже хочеться). А збереження України і її субʼєктності.
Глобально ж все набагато масштабніше — Україні треба пережити період світової турбулентності, який тільки починається. Бо великі війни в інших частинах світу ймовірні, великі кризи у великих країнах ще тільки набирають ходу — і про Китай, і про США мова.
Для вирішення глобальної задачі можна піти на різні маневри — і дипломатичні, і військові. Але головне, чого не треба робити — це робити різкі рухи під впливом емоцій.
Російські плани мають тенденцію не справджуватися. Перший дедлайн “повного звільнення Донбасу від українців” (якщо не рахувати лютий — березень 2022) був на 9 травня 2022. А досі ні. Навіть близько ні. Про Київ чи Одесу вони можуть хіба мріяти.
Українські плани теж не завжди реалізуються, але, наприклад, існування “бєлгородського напряму” бойових дій (замість “харківського”) навіть найбільші українські оптимісти 2022 року не могли уявити. Але він об’єктивно існує.
Американські плани не факт, що взагалі існують, щодо характеру і перебігу цієї війни. Вони все ще набагато більше дивляться на Близький Схід і на Далекий Схід. Ну, такі вже пріоритети.
Тому, коли вам вчергове напишуть, що “є план завершення війни літом 2024”, “восени 2024” чи 2025 року — вам напишуть свідому неправду. Навіть якщо хтось справді думає, що в нього є план. Будь то Байден, Сі, Ердоган чи Путiн. Війна може тривати ще багато років, може завершитися в умовне “завтра”. І напевно, майже кожний сценарій завершення буде неочікуваним для більшості спостерігачів, а ті, хто “спрогнозують правильно” — просто попадуть пальцем у небо. Рідко буває так, як у Другій світовій, це скоріше виключення для війн.
Ми живемо — усі ми, від Байдена і Сі до нас з вами — у світі, де майбутнє є продуктом малопрогнозованих і малопрорахованих рішень, тенденцій і наслідків. Тому найкраще, що можна робити — @башити невпинно. Все інше, в тому числі спроби надовго планувати майбутнє, нічого, крім неврозу, не дасть. Той саме випадок, коли “роби, що можеш, а буде, як буде” — єдиний справді надійний план на майбутнє.
