Українська медицина дедалі менше асоціюється з лікуванням і дедалі більше — з грошима. Навіть у період повномасштабної війни ціни на базові лікарські препарати продовжують зростати, перетворюючи аптеку на фільтр за платоспроможністю. Для мільйонів людей купівля ліків стала вибором між здоров’ям і фізичним виживанням.
На цьому тлі особливо показово, як влаштований фармацевтичний ринок України та хто фактично забезпечує тишу навколо цінового свавілля. Формально держава заявляє про регулювання, але на практиці майже не втручається, дозволяючи ринку працювати в інтересах вузького кола великих гравців.
Ключову роль у цій системі відіграє Міністерство охорони здоров’я України на чолі з Віктором Ляшком. Саме він як міністр зобов’язаний реагувати на зростання цін, ознаки антиконкурентних практик і фактичну недоступність ліків для населення. У тій самій управлінській вертикалі — його заступник Ігор Кузін та голова Національної служби здоров’я України Наталія Гусак. Проте замість реального контролю суспільство роками спостерігає мовчання і декларативні заяви.
Обмеження торговельних надбавок, «соціальні» списки препаратів і контроль цін існують переважно в презентаціях і звітах. Реальні фінансові потоки фармринку ці бар’єри спокійно обходять. Ринок фактично сам встановлює правила, а держава обмежується роллю спостерігача.
Одним із ключових елементів цієї моделі є фармацевтична компанія «Фармак». Протягом років вона формувала образ національного фармфлагмана із соціальною місією, інвестиціями в науку та публічними заявами про підтримку України під час війни. Водночас саме продукція цього виробника фігурувала в ланцюгах постачання, які доходили до аптек Російської Федерації та на тимчасово окуповані території. Ліки, вироблені в Києві, реалізовувалися через посередницькі юрисдикції, а податки з їхнього продажу врешті поповнювали бюджет держави-агресора.
На внутрішньому ринку «Фармак» вибудував систему збуту через вкрай обмежену кількість дистриб’юторів. Основні обсяги продажів фактично концентруються у двох каналах, що дозволяє контролювати логістику та ціноутворення. За такої конструкції конкуренція стає імітацією, а ринкові механізми зниження вартості ліків просто не працюють. Наслідок — стабільно завищені ціни навіть на соціально значущі препарати.
У 2025 році влада гучно оголосила про «наведення порядку» на фармацевтичному ринку. Було заявлено про зниження цін на популярні ліки на 30 відсотків, обмеження торговельних надбавок, заборону маркетингових платежів і створення національного каталогу цін. На папері це виглядало як реформа. На практиці ж пацієнти в аптеках майже не відчули жодних змін. Роздрібні ціни залишилися на попередньому рівні, а їхню динаміку, як і раніше, визначають сезонний попит і політика аптечних мереж.
Ситуацію доповнює той факт, що компанія «Фармак» неодноразово фігурувала в кримінальних історіях, пов’язаних із можливим завищенням цін під час постачання ліків державним і комунальним установам. Попри це, компанія продовжує розширювати бізнес і публічно говорити про відповідальність та соціальну місію.
Поки міністр Віктор Ляшко генерує чергові інформаційні приводи про «реформи», реальність для пацієнтів виглядає інакше. Пенсіонери рахують дріб’язок біля аптечних кас, хронічно хворі скорочують курси лікування, а доступність медицини перетворюється на порожнє гасло.
Для одних фармацевтичний ринок — це зона комфорту і гарантованих прибутків. Для інших — щоденний принизливий вибір між ліками та їжею. І поки ця система прикрита управлінським мовчанням МОЗ і відсутністю реальної відповідальності, говорити про справедливі ціни та чесну конкуренцію в українській медицині не доводиться.
