Колекція картин Леоніда Закса: історія створення, міфи, підробки, сотні шедеврів

У середині 2000-х років у Європі з’явилася велика приватна колекція українського та російського авангарду, що складається з сотень шедеврів – картин Лисицького, Родченка, Екстер, Гончарової та інших майстрів.

Вона стала відома як колекція Закс за іменем власника, і твори з неї продавали в Європі за сотні тисяч швейцарських франків.

Зараз роботи з колекції Закса висять у двох важливих американських музеях та одному європейському. Одна з них потрапила до нещодавніх голлівудських фільмів, зокрема до “Оппенгеймера” Крістофера Нолана.

Але експерти кажуть, що картини можуть бути підробками, а історія походження колекції – набором міфів та фантазій.

Поки троє арт-детективів розслідували цю легенду про втрачений Грааль українського та російського авангарду, кореспонденти ВВС шукали її загадкового власника та тих, хто допомагав йому продавати сумнівні картини.

З білоруських сіл на швейцарські аукціони

На початку 2000-х в Мінську з’явився нікому не відомий приватний колекціонер із гарними новинами: знайшлася величезна колекція картин українського та російського авангарду, і він хоче виставляти їх у Білорусі.

У колекції було понад дві сотні картин, зокрема полотна Лазаря “Еля” Лисицького, Олександра Родченка, Володимира Татліна, Іллі Чашника, Наталії Гончарової, Любові Попової, Олександри Екстер, Івана Клюна, Роберта Фалька та інших майстрів.

Її загадковим власником був радянський емігрант Леонід Закс, нині громадянин Ізраїлю. Він розповідав, що унікальну колекцію зібрали його родичі, які отримали частину шедеврів у подарунок від білоруських селян, а решту купили чи то в московських, чи то в мінських комісійних магазинах у 1950-х.

Білоруські чиновники від культури сприйняли історію з ентузіазмом та організували кілька виставок.

Але мистецтвознавців насторожило те, що Закс старанно уникав Національного художнього музею Білорусі, історичні помилки в його інтерв’ю та нарешті сама якість картин.

Вітебський історик Олександр Лісов звернув увагу на містифікацію: у каталозі однієї з білоруських виставок ішлося, що справжність картин підтвердила “Н. Селезньова”, співробітниця Російського музею у Петербурзі. Але такої співробітниці у музеї ніколи не було.

Після цього в Білорусі виставки більше не проводили, а статтю про колекцію Закса видалили з Вікіпедії.

Втім, це не зупинило колекціонера, а лише змінило поле його діяльності. Виставки колекції продовжилися – але вже у приватній швейцарській галереї Орландо у Цюриху.

У 2007–2014 роках там пройшли принаймні п’ять великих виставок колекції Закса, а оскільки це комерційна галерея, всі картини були доступні на продаж.

Більшість із них купили приватні колекціонери – іноді за сотні тисяч швейцарських франків. Для однієї сім’ї ці покупки спричинили сімейну драму.

Мистецтво для сліпих

Коли Рудольф Блюм, легендарний цюрихський колекціонер, осліп у 2005 році, його справу продовжила дружина Леонор. Вона почала активно купувати твори мистецтва через цюрихську галерею Орландо, власницею якої була її знайома, Сюзанн Орландо. Леонор Блюм встигла купити десятки картин на мільйони швейцарських франків.

Серед них були полотна авангардистів першого ряду: Лисицького, Родченка, Попової, Татліна, Екстер.

“Мама хотіла довести, що розуміється на живописі не гірше за батька, і вірила Сюзанн Орландо, – згадує Беатріс Гімпель Макналлі, дочка Блюмів. – Батько почав підозрювати недобре, але що він міг зробити?”.

На момент, коли Леонор Блюм почала купувати ці картини, їй уже діагностували судинну деменцію. Але коли Беатріс поділилася своїми сумнівами з матір’ю, та дуже на неї образилася.

Ці картини назавжди зіпсували їхні стосунки.

Однак підозри Беатріс виправдалися. Після смерті її батьків оцінювачі спадщини сказали, що картини з колекції Закса нічого не варті. Аукціонні будинки в Лондоні відмовилися їх розглядати, але в одному з них їй порадили звернутися до Джеймса Баттервіка – британського дилера та знавця українського та російського авангарду.

“Дерусифікація” авангарду

Донедавна “російським авангардом” називали роботи художників, створені у першій чверті XX століття на території колишнього Радянського Союзу, і до цього поняття включали такі течії, як супрематизм, конструктивізм, променізм, кубофутуризм тощо. Зараз цей термін вважають недоречним, імперіалістичним і колоніальним. Дедалі частіше використовують альтернативні визначення, наприклад, “український” та “радянський” авангард.

У 2022 році, після повномасштабного вторгнення Росії в Україну, слово “російський” зникло також із назви галереї Джеймса Баттервіка – натомість сказано, що галерея присвячена “українському та європейському мистецтву”.

Мистецтвом авангарду Баттервік захопився після студентського обміну в СРСР, після якого він на деякий час навіть переїхав жити в Москву.

Тоді, у 1990-х роках, з приходом ринкової економіки, ринок мистецтва вийшов із підпілля, і на нього хлинув потік підробок. Але йшлося не про масове виробництво фальшивок, а скоріше про некритичне ставлення до старих речей.

Все змінилося у 2000-х, коли російський капітал вийшов на Захід. У грудні 2004 року на двох лондонських аукціонах було представлено понад тисячу картин російських та українських майстрів. І купували їх переважно росіяни.

У листопаді 2008 року, у розпал світової економічної кризи, “Супрематична композиція” Малевича пішла на нью-йоркському аукціоні за рекордні 60 млн доларів. Через десять років цю ж картину продадуть вже за 86 млн.

Зліт цін спричинив появу індустрії виробництва та обслуговування цілих підроблених колекцій, кажуть експерти.

Незабаром під час поліцейських рейдів у Європі почнуть знаходити склади із сотнями та часом тисячами картин незрозумілого походження.

Баттервік також став помічати, що дедалі більше сумнівних картин, які йому показували клієнти, супроводжували статті та висновки експертів.

Такі папери супроводжували й картини, з якими до нього звернулася дочка Блюмів Беатріс.

Джеймс вирішив розібратися в цій історії разом зі своїми товаришами, українським мистецтвознавцем та куратором Костянтином Акіншею та петербурзьким колекціонером Андрієм Васильєвим.

Акінша, який спеціалізується на провенансі, тобто історії походження творів мистецтва, запропонував розібратися у неймовірній історії колекції.

“Робота над фальшивками”

За словами Леоніда Закса, основоположником колекції був його дід Залман, торговець з тодішнього Катеринослава (нині місто Дніпро). Залман нібито захопився радикальним мистецтвом, побачивши його в бельгійському банку Катеринослава, і почав скуповувати картини.

Справу батька продовжила Анна (Нехама) Закс, яка була військовою медикинею. У 1944–1945 роках вона лікувала білоруських селян, які на подяку за її працю несли їй картини Лисицького та Екстер.

А остаточний внесок у майбутню колекцію зробив брат Анни Мойсей, який зник у 1941 році на фронті, а в 1950-х начебто з’явився в Москві вже як американський бізнесмен.

Тоді роботи авангардистів засуджували як “формалістське мистецтво” та здавали в комісійні магазини.

Мойсей Закс, стверджує сімейний переказ, скупив кілька десятків цих шедеврів у 1955–1956 роках – і вивіз їх у Європу. Там вони лежали до 1990-х, коли колекцію успадкував його племінник, нафтовик із Москви на ім’я Леонід Закс, який і розповідав ці захопливі історії про своїх родичів.

Як доказ Закс надавав покупцям лист з Національного музею історії та культури Білорусі від 2008 року, який детально описує всю цю історію – але зі значними суперечностями, дивними помилками та хибодруками.

У відповідь на запит Васильєва в музеї повідомили, що такого листа в архіві не виявили.

“Тобто за всіма параметрами цей лист є фальшивим”, – робить висновок колекціонер.

Але на цьому арт-детективи не зупинилися. Вони провели дослідження в російських та білоруських архівах, написали десятки запитів до музеїв та перевірили всі ключові факти цієї історії.

“Ми перевірили весь провенанс колекції Закса, і кожен елемент цього провенансу не підтверджується нічим, скоріше ми спроможні його спростувати. Перед нами класичний провенансний міф”, – каже Акінша.

У музеях та голлівудських фільмах

Дві роботи з колекції Закса розміщені в Інституті мистецтв Міннеаполіса. Авторкою першої називали українську художницю Олександру Екстер, автором другої – “Годинникаря” – Івана Клюна.

Саме “Годинникар” потрапив у два фільми 2023 року – до “Оппенгеймера” Кріса Нолана і в “Чудову історію Генрі Шугара” Веса Андерсона.

ВВС зв’язалася з Інститутом мистецтв Міннеаполіса та повідомила про перевірку провенансу колекції Закса. У музеї пообіцяли провести власне розслідування.

Незабаром після нашого листа картину зняли з експозиції, і підпис до неї на сайті інституту змінився. Тепер вона вказана як “приписувана Івану Клюну”.

Ще одне полотно з колекції Закса, яке приписують українській авангардистці Олександрі Екстер, зберігається в художньому музеї Клівленда. Куратори музею зацікавилися результатами розслідування ВВС, але відмовилися від коментарів.

Ми виявили, що ще одна робота із колекції Закса перебуває у всесвітньо відомій галереї Альбертіна у Відні. Вона називалася “Генуя”, і її також приписували авангардистці Екстер.

У розмові з ВВС представники музею сказали, що проводили власні перевірки картини, і що її не експонують.

Плаский телевізор в інтер’єрі XVIII ст.

Беатріс віддала ВВС дві картини з колекції Закса – “Проун” Еля Лисицького та “Живописну архітектоніку” Любові Попової.

Ми привезли їх з Цюриха в лабораторію Art Discovery в Лондоні, де їх взялася проаналізувати Джиллін Надольни, провідна вчена в галузі техніко-технологічного аналізу живопису, що розвінчала десятки підробок “російського” авангарду.

Її аналіз виявив у картині Лисицького, який помер у 1941 році, волокна, застиглі глибоко в фарбі, які оброблені речовинами, що стали масово доступні лише після Другої світової війни.

“Це як картина з XVIII століття, у якої на задньому плані видно телевізор з пласким екраном. Це неможливо. Такого не може бути. Так не буває”, – сказала вона.

Картина є підробкою, написала Надольни у своєму висновку. Того ж висновку вона дійшла й щодо картини, яку приписують Поповій.

ВВС також розшукала тих, хто допомагав Заксу створити репутацію для колекції, – і писав статті, які галерея Орландо видала батькам Беатріс, щоб переконати їх у справжності картин, що продавалися.

Провідний науковий співробітник Російського музею Антон Успенський – єдиний нині живий мистецтвознавець, пов’язаний з відомим музеєм, який позитивно відгукувався про колекцію Заксу. Він опублікував три статті про колекцію, у тому числі в престижних журналах.

Але в розмові з ВВС він сказав, що сам цю інформацію не перевіряв і все писав зі слів Закса: “Це сімейні спогади, які ніяк підтверджені, ніде не зафіксовані”.

Також він зазначив, що не підтверджував справжність картин – і навіть ніколи не бачив жодної роботи, а тільки фотографії. За його словами, він не знав про використання його імені під час продажу.

У статтях Успенський також стверджував, що ще один “Проун” Лисицького з колекції Закса купив Базельський художній музей – однак це не відповідає дійсності.

“У результаті інтенсивних досліджень наших архівів, ми не виявили жодних слідів сім’ї Закс взагалі або робіт, що їх стосуються, зокрема”, – повідомила ВВС голова відділу досліджень провенансу Базельського музею.

Також багато і хвалебно писала про колекцію Закса вітебська мистецтвознавиця Тетяна Котович.

“Для мене це новина. Те, про що ви кажете, про використання мого імені. Там же ніде немає заяви, що я гарантую, що це цей художник”, – сказала вона на запитання ВВС про роль її статей при продажі картин.

Котович писала, що “Закс плідно співпрацює з найвизначнішими експертами”, і перераховувала членів асоціації експертів “російського” авангарду InCoRM, які виписали сертифікати на багато робіт з колекції, які продавали в галереї Орландо.

Невдовзі після цього InCoRM потрапила до центру двох скандалів, коли сертифікати її членів випливли на гучних судових процесах про підробки російського авангарду в Німеччині та Бельгії.

Патрісія Рейлінг, засновниця і президентка InCoRM, сказала ВВС, що організація розпалася через нападки критиків: “З усіма цими звинуваченнями у підробках та наклепах ніхто не захотів більше зв’язуватися…”.

“Кому я маю вірити – невідомим людям чи своїй мамі?”

Весь цей час ВВС також намагалася поговорити із самим Леонідом Заксом. Ми писали та дзвонили йому за всіма можливими адресами та номерами. Його дочка надіслала йому наш запит, але й тоді Закс не відповів.

І лише за два тижні до виходу нашого розслідування він вийшов на зв’язок і раптово погодився на телефонне інтерв’ю.

Що відбувається з тією частиною його колекції, яку він не встиг продати і де вона зараз? Закс ухилився від відповіді: “Я хотів би цього питання і ще деяких інших… цінових та інших… уникати. Вона зберігається, ця колекція, на європейському складі”.

Він відмовився від будь-якої відповідальності за продані на європейському ринку картини.

“Я від цих картин був відірваний з того моменту, як вони пішли з галереї Орландо. Я гадаю, що ці питання треба не мені адресувати!”.

Щоразу він повторював: “Я нічого не продавав”.

Тоді ми попросили його розповісти про провенанс колекції. Як він може підтвердити розповіді про селян, які роздавали модерністські шедеври у 1944–1945 роках?

“А які докази? Ви уявляєте, що там було після війни?” – відповів Закс.

У відповідь на висновки експертів колекціонер сказав, що історію колекції записала його мама, “чесна людина”, і додав: “Ну кому я маю вірити – невідомим мені людям чи своїй мамі?”.

Також Закса здивували суми, які батьки Беатріс заплатили за роботи з його колекції. Він стверджував, що його роботи не могли коштувати сотні тисяч швейцарських франків – і називав такі суми маренням.

“Я таких грошей від галереї Орландо в очі ніколи не бачив”, – говорив він.

Закса також образило, що Антон Успенський сказав ВВС, що не бачив картин і не брав участі в їхньому продажу.

“Успенський бував у галереї Орландо, і неодноразово, до речі. І він бачив, що то за галерея, як вона працює. Він знав, що це комерційна галерея на кшталт магазину”, – наполягав Закс.

Наприкінці розмови ми запитали Закса, чи не хоче він перепросити перед Беатріс.

“Я просити вибачення не можу, а поспівчувати я можу. Нема за що перепрошувати”, – відповів він.

“Хвиля підробок затопила весь світ”

Ошукані колекціонери дорогих полотен рідко викликають співчуття. Зрештою, це багаті люди із зайвими грошима.

Але у разі Малевича, Лисицького, Екстер, Попової, Гончарової та інших майстрів авангарду, це вже давно не просто питання втрат приватних покупців – а загроза всій їхній спадщині.

“Підробок значно більше, ніж справжніх речей”, – каже Андрій Васильєв.

Історія колекції Закса показує, як легко сумнівні картини з придуманою історією можуть потрапити до провідних світових музеїв. Там їх бачать сотні тисяч людей, вони потрапляють на сторінки підручників, і на них навчається нове покоління мистецтвознавців.

Саме засилля фальшивок змусило Акіншу, Васильєва та Баттервіка боротися з підробками. Але часом навіть вони впадають у відчай – і припускають, що результат цієї битви вже відомий.

“За допомогою численних істориків мистецтва, які вважають себе академічними вченими і водночас щедро виписують сертифікати на підтвердження справжності сумнівних творів, авангард перетворився на гігантську кімнату кривих дзеркал, населену жахливими близнюками”, – писав Акінша в одній із своїх статей.

З багатьма втратами, творчість радикальних експериментаторів тієї епохи – українських, російських, єврейських художників – все ж таки змогла пережити гоніння радянської влади, Другу світову війну та залізну завісу.

Але десятиліття ринкового буму та викликана ними хвиля підробок загрожують поховати їхню спадщину під горами поганих копій.