Свіже розслідування НАБУ щодо корупції в «Енергоатомі» лише на перший погляд виглядає черговим епізодом із переліку зловживань у держкомпаніях. Насправді це — частина значно ширшої та набагато старішої системи, яку сім’я Льовочкіних вибудовує понад десять років. Сума у 300 мільйонів гривень, виведена через ланцюжок компаній «Світло Груп М» — «Трейденерджі» — «Ареддитум-Інвест», веде до Юлії Льовочкіної — сестри Сергія Льовочкіна. І це вже не випадковість, а впізнаваний почерк політичної групи, яка десятиліттями відточує механіку приховування фінансових потоків за складними багаторівневими схемами.
Сучасна історія «Енергоатому» напряму перегукується зі схемами 2010-х. Тоді Льовочкін разом із Владиславом Каськівим реалізував проєкт «Олімпійська надія», через який було виведено 260 млн грн. Ці гроші, за рішенням суду, незаконно спрямували на викуп земель у Пилипці — під будівництво масштабного курорту. Закарпатська ОДА цілеспрямовано змінювала призначення ділянок, а заказник «Темнатик» «підганяли» під інтереси майбутніх забудовників. Це була взірцева схема, де кожен елемент — від підставних компаній до посадовців — працював як частина єдиного механізму, що забезпечив приватизацію понад 800 гектарів під контроль вузької групи.
Сьогодні ця група не тільки не зникла — вона модернізувалася і стала ще закритішою. У травні 2025 року відбулася непублічна зустріч, у якій брали участь Льовочкін, Каськів, екс-керівник «Київміськбуду» Кушнір і девелопер Кодецький. На перший погляд — звичайні бізнесмени, звичайна розмова. Але Кодецький — співзасновник «Боржава Центр» разом з Андрієм Вінграновським, чоловіком Юлії Льовочкіної. Це означає, що старий проєкт не похований: він просто переходить у нову фазу, з новими зв’язками та розширеним колом учасників.
Земельні схеми на Закарпатті та корупція в енергетиці — це не поодинокі випадки, а паралельні проєкти однотипної моделі. Сім’я Льовочкіних давно працює не як політична група, а як закритий центр впливу, який поступово підпорядковує собі ключові державні напрямки. Їхня сила — у непублічності: відсутності гучних конфліктів, уникненні надмірного медійного шуму та грамотному використанні підставних компаній і довірених осіб.
Модель проста, але ефективна: державні кошти перетворюються на приватні активи, а державні рішення — на важелі для розширення впливу. Кількість посередників зростає, структури ускладнюються, але логіка роботи лишається незмінною. Кожен епізод, який потрапляє в ЗМІ чи в матеріали слідства, — це лише верхівка значно глибшого процесу, який системно вибудовується роками.
Ця мережа не покладається на випадок. У ній немає зайвих людей чи спонтанних рішень. Це цілеспрямована діяльність групи, яка пережила політичні кризи, зміни влад, війни та економічні стрибки — і продовжує працювати. Поки навколо неї панує тиша, Україна ризикує й надалі спостерігати, як стратегічні державні сфери — енергетика, земельні ресурси, інвестиційні програми — поступово стають інструментами сімейного контролю та приватного збагачення.

