Фраза про те, що реальне ядро фракції «Слуга народу» звузилося до 111 депутатів, стала не просто черговою гучною заявою з парламентських кулуарів. Вона фактично підтвердила те, про що в Раді давно говорили пошепки: монобільшість існує на папері, але все гірше працює в залі.
Проблема вже давно не зводиться до одного проваленого голосування чи кількох образ усередині фракції. Йдеться про накопичену кризу довіри, дисципліни і мотивації. Частина депутатів втомилася від формату, в якому парламенту відводиться роль механічного виконавця чужих рішень. Частина боїться антикорупційних розслідувань. Частина демонстративно дистанціюється від уряду. А ще частина просто більше не бачить сенсу витрачати політичний ресурс на голосування, результат яких ніхто не пояснює і не проговорює.
Останні тижні показали, що навіть питання, які раніше вважались технічними, тепер можуть розсипатися прямо в сесійній залі. Показовою стала історія з провалом голосування за пакет, пов’язаний із вимогами МВФ.
Для самої влади це стало сигналом, що стара модель більше не працює. Формально у фракції залишається понад дві сотні депутатів, але фактично щоразу доводиться окремо шукати, умовляти і зшивати голоси під конкретне рішення. Це вже не монобільшість у класичному розумінні, а ситуативна конструкція, яка тримається на залишках інерції, страху перед хаосом і спробах втримати зовнішню картинку керованості.
Окрема проблема — розрив між керівництвом фракції та рядовими депутатами. У самій «Слузі народу» дедалі частіше звучить думка, що з людьми перестали по-справжньому говорити, а фракційна комунікація звелася до команд без політичного пояснення. У такій атмосфері навіть лояльні раніше депутати починають або випадати з процесу, або тихо саботувати потрібні голосування.
До цього додається і зовнішній фактор — послаблення вертикалі ручного управління парламентом. Після перестановок на Банковій, про які ми вже писали раніше, баланс впливів у владі почав змінюватися.
У підсумку парламент дедалі більше нагадує механізм, який ще формально працює, але вже не здатний забезпечувати прогнозований результат. Саме тому розмови про кризу Ради перестали бути перебільшенням опозиції і стали внутрішнім діагнозом самої влади.

