Історія з оголошенням Булгакова “українофобом” є частиною загальнішого питання – як має сучасна Україна ставитися до діячів минулого, які, будучи народженими в Україні, водночас або писали російською мовою (як Гоголь або Булгаков), або вважали себе росіянами (як Ігор Сікорський), або стали видатними вченими в Москві, з Україною себе не ідентифікуючи (як Сергій Корольов), або творили українською, але за часів радянської влади із цілком визначеним ідеологічним забарвленням.
Як ставитися до автора “Пісні про Сталіна” Максима Рильського? До автора численних віршів про Леніна Павла Тичини? До лауреата Сталінських і Ленінських премій, знаменитого режисера Олександра Довженка, який, крім іншого, зняв знаменитий фільм “Щорс”, де в карикатурній формі зображено УНР і в героїчній – Червону армію? Фільм “Щорс” на десятки років став у СРСР “канонічною” версією подій в Україні в 1918-1919 роках. І явно зіграв у просуванні “наративів” багаторазово більшу роль, ніж “Біла гвардія” Булгакова.
Порівняно зі “Щорсом” та іншими творами зазначених вище авторів, “Біла гвардія” виглядає нейтральною історичною розповіддю. А сам Булгаков, явно не обласканий Радянською владою письменник, – справжнім дисидентом.
Сам Довженко, хоча й служив в армії УНР, перейшов потім на бік більшовиків і в “гріхах молодості” покаявся, написавши у своїй автобіографії, що “зайшов у Революцію не в ті двері” (так, цей вираз був у вжитку ще задовго до Кіркорова і “голої вечірки” Івлєвої). І якщо Булгаков за нинішніми офіційними мірками – “укранофоб”, то Довженко тягне на “колаборанта”.
Претензії, за бажання, можна пред’явити взагалі до кого завгодно. Тарас Шевченко, наприклад, прозу писав російською. Можна поставити запитання “чому не державну?”. Автор “Енеїди” Іван Котляревський служив офіцером у російській імператорській армії, воював проти турків, 1812 року створив полк для боротьби з Наполеоном. Його теж можна записати в “колаборанти” або навіть “окупанти”.
Тож, застосовуючи мірки теперішнього часу та норми Кримінального кодексу України в редакції 2024 року до діячів минулого, можна зайти надто далеко. “Заканселити” сотні відомих українців або уродженців України, які жили до 1991 року. І це буде унікальним досвідом. Тому що, як правило, будь-яка країна прагне оголосити “своїми” якомога більшу кількість відомих людей, створюючи і примножуючи свій символічний історичний капітал.