Таємниці старовинних цвинтарів України

Уже ніхто не пам’ятає, хто там похований, а біля деяких хрестів людська нога може не ступати десятиліттями.

Водночас старовинні українські цвинтарі здатні “розповісти” багато історій як про людей, що жили тут в минулому, так і про саму місцевість.

А також є матеріальним свідченням присутності українців у тих регіонах України, які Росія зараз називає “історично російськими”.

Мапа цвинтарів і найстаріший хрест

Громадська організація “Україна Інкогніта” з 2022 року складає мапу старовинних цвинтарів України.

Їх вносять у базу, де описані географічне розташування, стан і обов’язково – фотофіксують.

Зараз на мапі вже понад 850 цвинтарів у різних регіонах.

“Ми не очікували, що буде так багато”, – розповідає BBC голова “Україна Інкогніта” Роман Маленков.

Це об’єднання починалося у 2005 році як інтернет-журнал географів, істориків та блогерів-краєзнавців про маловідомі місця України. Пізніше “Україна Інкогніта” почала проводити тури по таких локаціях і згодом стала громадською організацією.

Одним з її проєктів є “Старовинні цвинтарі України” – фіксація та збереження старих українських поховань.

Роман Маленков припускає, що насправді давніх цвинтарів в Україні може бути значно більше, ніж 850 – дві чи навіть три тисячі. Але їх ще треба знайти та описати.

“Найстаріший відомий хрест стоїть біля села Зимне на Волині – XIII ст. Це могила Клима Христинича, дружинника українського короля Данила Романовича”, – розповідає дослідник.

Цей хрест згадується у записі “Галицько-Волинського літопису” про одну з воєнних кампаній проти поляків у 1213 році: “Тоді ж убитий був Клим Христинич, один з усіх його [Данила], воїнів, що ото його хрест і донині стоїть на Сухій Дорогві”.

Дослідження цієї могили детально описав місцевий краєзнавець Юрій Ліщук.

“Це той хрест, який ми можемо датувати. Можливо, є старіші, але їх датувати науковці не мають можливості, бо не збереглося епітафій чи інших свідчень. Про все, що відноситься до XVI ст. і старіше, говорити дуже важко”, – каже Роман Маленков.

Козацькі хрести

Що ж до 1600-х, то іноді історикам та волонтерам вдається датувати козацькі хрести Хмельниччини за відомими історичними подіями, які відбулися у цій місцевості.

Наприклад, П’ятницький цвинтар у Кременці, де поховані козаки Максима Кривоноса, що штурмували Кременецький замок у 1648 р.

Або цвинтар “Козацький редут” на Рівненщині – кілька вцілілих хрестів на меморіалі між селами Семидуби та Плоска. Це могили козаків полку Івана Богуна, які оборонялися тут після програної Битви під Берестечком 1651 р.

Утім абсолютна більшість відомих українських старовинних цвинтарів, по яких можна робити припущення щодо дат, належать до пізнішого періоду – з кінця XVII ст. і до початку ХХ ст.

Їхнім характерним атрибутом є “козацькі хрести” – розлогі “лапчасті” хрести, які пов’язують з атрибутикою Ордену тамплієрів.

“Найбільш ймовірно, що цьому сприяв вступ козаків до ордену християнських лицарів (Ordre de la Milice chrétienne) в часи гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного, адже ця організація також використовувала тамплієрський лапчастий хрест”, – пише голова Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович.

Цю ж форму хреста зараз можна побачити у символіці ЗСУ і різних видів їхніх сил (сухопутні, ВМСУ, повітряні сили), прикордонників, рятувальників, а також на гербах і прапорах кількох областей (Волинська, Рівненська, Полтавська, Вінницька, Житомирська).

Водночас самі по собі “козацькі хрести” не означають, що під ними поховані саме козаки у класичному розумінні.

“Через ці хрести цвинтарі часто називають “козацькими”, але там можна знайти могили навіть початку ХІХ ст. Можливо, на них справді колись ховали козаків, але потім це вже були могили їхніх нащадків. Однак форма “козацьких” хрестів збереглася, і це створило українську традицію поховань”, – пояснює Роман Маленков.

“Тому ми називаємо такі цвинтарі “давньоукраїнськими” чи іноді “козацько-селянськими” некрополями. Головне, що там прослідковується козацька традиція”, – додає він.

Хрести та історії

Невідомі старі могили несуть за собою цілий пласт недослідженої та незафіксованої історії.

Роман Маленков пригадує, як “Україна Інкогніта” отримала фото цвинтаря від жительки села Колодисте на Черкащині: “Ми були вражені тими хрестами і тим, що вони на відкритій ділянці, а не в чигирях. Це були великі масивні хрести, і я ніколи до того не зустрічав їхні фото в інтернеті”.

Вони двічі виїжджали на цю локацію, зафіксували 45 старих кам’яних хрестів і близько 150 могильних плит, які вже лежать горизонтально. Ймовірно, хрестів і плит тут більше, але частина з них вже природно з часом опустилися, виявити їх тепер важче.

Вирішили дослідити один з найбільших хрестів, які залишалися на цьому цвинтарі. На ньому була епітафія, але прочитати її було складно через старість, мох, лишайники і механічні пошкодження.

Керівник технічного напряму “Україна Інкогніта” Андрій Яровий за допомогою техніки фотограмметрії (фотографування з усіх сторін) створив 3D-модель хреста, яку потім надрукували, і нарешті змогли прочитати епітафію.

З’ясували, що в могилі лежить людина з ім’ям Василь Кособлик, рік смерті – 1810. Він був “ктитором” місцевої церкви – тобто людиною, яка фінансувала її зведення чи облаштування. Власне, розмір хреста також свідчить про те, що це могила заможної людини.

Історик “Україна Інкогніта” Роман Захарченко дослідив тогочасні архіви і знайшов там згадки про Василя Кособлика.

У 1795 році про нього пишуть вже як про дуже літнього селянина з дружиною, яка на 30 років молодша. А перший син з п’яти дітей з’явився, коли Василю було 40 років.

Далі простягається простір для припущень про умови, в яких жив Василь Кособлик у другій половині XVII ст. Це були останні роки існування Запорізької Січі.

“Де він був до 1795 року? Сумнівно, що в цьому самому селі, адже як він міг прожити у ті часи пів століття та не мати дружини. Де він взяв гроші? Великі гроші, за які підняв і зробив багатою родину, яка йому по смерті поставила такого хреста. Варіантів немало, але відразу приходить у голову, що Василь козакував і був на Січі, де Кальниболото – найближче до Колодистого місто, мало свій курінь”, – йдеться у гіпотезі на сайті “Україна Інкогніта”.

Біля Колодистого справді є селище Катеринопіль, чия стара назва “Кальниболото” згадується в найменуванні одного з куренів Січі та “відображена в назві Кальниболотської сотні Корсунського полку”

“Дослідивши епітафію на хресті ми ймовірно дістаємо з небуття біографію успішного багатого козака Василя Кособлика, який повернувся з Січі з грошима і завів ремесло – почав добувати камінь пісковик. А діти були забезпечені настільки, що змогли поставити хреста, який залишився найбільшим на цвинтарі”, – описує припущення Роман Маленков.

“Так по одному хресту, маючи гарних істориків і дослідників, можна знаходити історії людей, про яких вже давно ніхто не пам’ятає. І таких історій насправді багато”, – додає Роман Маленков.

У Колодистому збереглося близько 50 хрестів і 150 великих могильних плит. А могло бути ще більше.

“Місцеві розповідають, що у 1930-і роки частину могил розібрали на будівельний камінь, але решту вдалося вберегти. Можливо, тоді були ще живі родичі тих, хто лежить у старих похованнях”, – переповідає Роман.

Іншим випадком, який запам’ятався волонтерам “Україна Інкогніта”, є хрест у селі Лісоводи Хмельницької області.

Він вкритий видряпаними хрестиками-петрогліфами, які залишали люди, що приходили до могили, щоб “посилити” свої молитви (у печерних монастирях такі позначки називають “графіті”).

На 3D-моделі хреста вдалося прочитати, що у могилі похований чоловік на ім’я Пантилимон Копитк, який прожив 75 років і помер у 1860 р.

“На хресті я нарахував 17 хрестів-петрогліфів. При чому… там штук п’ять різних типів, дуже цікавих, різноманітних. І теж цікаво, чому могилу цього селянина так шанували”, – розповідає краєзнавець і дослідник печер християн-схимників Дмитро Полюхович.

Історик Павло Нечитайло також відзначає незвичну форму цих петрогліфів.

“Це висічені на різних площинах хреста зображення невеликих хрестиків різних форм. Виділяються хрести з напівкруглим дашком, хрести з Т-подібними закінченнями рамен і вертикальної перекладини та хрести з трикутними розширеннями на кінцях. Ці хрести трапляються у християнських скельно-печерних пам’ятках Середнього Подністров’я і мають широку хронологію (XII-XVIII ст.)”, – пояснює він.

Історик також додає, що з врахуванням віку хреста (1860 р.), “це найпізніші відносно датовані хрестоподібні зображення такого роду у регіоні і, можливо, в Україні”.

Невідомо, ким саме був Пантилимон Коптик, і чому на його могилі залишали хрестики.

“Скоріше за все, тут мова йде про так званий “хрест пілігримів” – могилу людини, яку вважали святою у цій місцевості і яка ніколи не була канонізована, нікому не відома.  Але тоді місцеві її дуже шанували і ходили молитися біля хреста. Люди могли відвідувати це поховання десятиліттями після того, як Пантилимон Коптик помер”, – каже Роман Маленков.

Тіні забутих сіл

Старі цвинтарі зберігають пам’ять не лише про людей, що там поховані, а й про цілі села, від яких іноді залишилися тільки назви.

Товариш авторів “Україна Інкогніта” Олександр Моісєєв якось скинув їм фотографії старих кам’яних хрестів, на які випадково вийшов просто посеред поля на Миколаївщині. Жодного населеного пункту там не було, лише за кілька кілометрів на схід розташоване село під назвою Солончаки.

На старих мапах виявилося, що Солончаки колись називалися Біляковичами, поруч з якими був хутір Малий Аджигол. Саме на цьому місці і виявили хрести – інших слідів хутора не вціліло.

“Його заснували козаки, які після руйнування Січі перебралися на землі султана, а потім стали селянами-одноосібниками. В Малому Аджиголі була церква й парафіяльна школа – зараз, коли від нього лише хрести у полі, у це важко повірити”, – йдеться у пості “Україна Інкогніта”.

Випадків, коли цвинтар є, а сіл навколо уже немає, зафіксовано сім тільки у Миколаївській області. А по всій Україні таких “тіней старих поселень” значно більше.

“Наприклад, у районі Ржищева біля села Балико-Щучинка в лісі є закинутий цвинтар на місці села. Хрести лишилися і у Трахтемирові – там частина старих ще козацьких сіл були частково затоплені, а частково виселені”, – відзначає Роман Маленков.

Старий цвинтар як пам’ять про таке затоплене козацьке поселення і монастир залишився на місці трахтемирівського села Монастирок.

Часто про такі загублені цвинтарі взагалі ніхто не знає, вони ніяк не охороняються і не позначені на мапах.

“Був випадок у Миколаївській області, коли тракторист ввечері їхав з поля і наїхав на старий цвинтар, де хрести вже частково пішли в землю. Зніс десяток хрестів. Місцеві активісти написали скаргу в поліцію. Але там сказали, що складу злочину немає, оскільки це не пам’ятка, яка охороняється законом. То був цвинтар неіснуючого села”, – нарікає Роман.

Матеріальний доказ українськості

Окрім пам’яті про людей чи про зниклі села, старовинні цвинтарі ще й свідчать про давню присутність саме українського населення в регіонах.

Зокрема у південних областях України, які зараз Кремль представляє як “історично російські”.

Українська історикиня Ольга Ядловська у дослідженні “Етнічний склад сільського населення півдня України напередодні 1917 р.” пише, що протягом XVIII-XIX ст. південноукраїнський регіон дійсно формувався як багатоетнічний.

І попри відчутну присутність інших національностей (особливо в містах), включно з росіянами, євреями, болгарами, німецькими колоністами та іншими, більшість тут становили все ж українці.

“Найчисельнішою [нацією] виступала корінна – українці, причому вони становили істотну більшість усього складу українських губерній”, – відзначає Ольга Ядловська.

Безпосереднім свідченням цього, як каже Роман Маленков, є саме старі українські цвинтарі в Одеській, Миколаївський, Херсонській, Запорізькій областях.

“Цвинтарі півдня України – незаперечний матеріальний доказ українськості регіону”, – каже він.

На мапі “Україна Інкогніта” українське Причорномор’я справді вкрите десятками позначок цвинтарів з “лапчастими” хрестами, які організація змогла дослідити чи принаймні отримати про них дані до початку повномасштабної війни.

Роман Маленков згадує, як у 2015 році потрапив у село Загнітків на півночі Одещини біля кордону з Молдовою і побачив там багато старих вапнякових “козацьких хрестів”.

“Це було поселення козаків, які колись переїхали з Січі після її зруйнування і займалися видобутком вапняку. Ставши досить вмілими ремісниками, вони робили на могилах хрести з різьбою, шрифтами, зображеннями біблійних сюжетів. Після того ми почали їздити півднем України і мало не в кожному другому селі збереглися старовинні хрести – козаків та їхніх нащадків”, – розповідає Роман.

Що ж до сходу України, то дослідити старі цвинтарі там “Україна Інкогніта” зараз не може через бої.

Хоча іноді інформацію та фото про старі поховання звідти присилають військові – на мапі є згадки про цвинтарі біля Мар’їнки, Сєвєродонецька, Покровська.

“На цих територіях у XVIII ст. існувала Кальміуська паланка. Але нам важко стверджувати, скільки там залишилося цвинтарів козаків та їхніх нащадків. Все це ще треба вивчати”, – визнає Роман Маленков.

Кальміуська паланка – це адміністративне об’єднання запорізьких козаків у басейні річки Кальміус на Донбасі з центром на місці сучасного Маріуполя, де тоді була фортеця Домаха.

Паланка складалася з десятків сіл, слобід, хуторів і зимівників, на місці яких, цілком ймовірно, є залишки недосліджених козацьких поховань.

Цвинтарі як портали у минуле

Переважна більшість старовинних цвинтарів України – ніяк не зафіксовані та не охороняються законом як пам’ятки.

“Багато українських хрестів – унікальні. Вони не були фабричним виробом, а фантазією майстрів. Тому в нас таке різноманіття форм хрестів. Ще до 1920-х років були майстри, які працювали долотом та іншими досить примітивними інструментами, але створювали дивовижні вироби”, – каже Роман Маленков.

За його словами, в інших країнах до таких цвинтарів ставляться, “як до скарбу”.

Наприклад, Вірменія змогла внести свої традиційні кам’яні надгробки “хачкари” до спадщини UNESCO. Те саме вдалося зробити балканцям зі своїми старовинними похованнями під назвою “стечки” , більшість з яких розташовані у Боснії і Герцеговині.

“А в нас старовинні цвинтарі навіть не внесені у реєстр пам’яток. Їх руйнують трактористи, на них падають дерева, вони заростають хащами і так поступово зникають”, – скаржиться Роман Маленков.

У міністерстві культури кажуть, що насправді в Державному реєстрі нерухомих пам’яток України є низка старих поховань. Але окремого реєстру цвинтарів немає.

Тому “Україна Інкогніта” наполягає, що потрібен принаймні офіційний перелік старовинних цвинтарів з інформацією про них.

“На деяких ділянках старих цвинтарів люди можуть не з’являтися десятиліттями, бо все заросло. Але саме там стоять старі кам’яні хрести. Як про них може хтось дізнатися? Якщо і більшість місцевих не знають, хто там похований, а покоління, яке це знало, вже померло або ж його останні представники надто старі, щоб пам’ятати”, – пояснює Роман Маленков.

Іншим кроком має стати освіта для місцевих громад про те, як поводитися зі старими похованнями, як їх зберігати, реставрувати та перетворювати на культурний простір.

“Це можуть бути дуже відвідувані об’єкти, як, наприклад, цвинтар посеред лісу на місці українського села Старе Брусно в Польщі, куди їздять туристи”, – відзначає керівник “Україна Інкогніта”.

“Старі цвинтарі – це своєрідні “портали”, які переносять нас у минулі століття. Це те матеріальне, що залишилося від наших предків і що поєднує нас з ними, й так зв’язує українську історію”, – резюмує Роман Маленков.