У четвертий рік війни кияни опинилися заручниками ілюзії безпеки у власних оселях. За офіційними даними КМДА, у столиці функціонують понад чотири тисячі укриттів, які нібито здатні вмістити все населення. Проте журналістські розслідування та аналіз судових справ демонструють зовсім іншу картину: більшість приміщень занедбані, приватні або непридатні для реального захисту під час балістичних атак.
Особливо критичною є ситуація на лівому березі Києва, де навіть станції метро позначені як «прості укриття» через малу глибину залягання. За даними досліджень, у загальнодоступних захисних спорудах цивільного захисту можуть сховатися лише трохи більше п’ятдесяти тисяч осіб, що становить лише півтора відсотка населення міста. Решта ж змушена покладатися на підвали панельних будинків, які часто не витримують руйнування будівель.
Корупційний аспект ситуації не менш вражає. За останні роки на ремонт і будівництво сховищ витрачено понад два з половиною мільярда гривень, однак більшість тендерів отримали фірми-одноденки з мінімальним статутним капіталом. Систематичні переплати на будматеріалах та закупівля непотрібного обладнання, як-от барабани та овочерізки за захмарними цінами, свідчать про глибоку корупцію на всіх рівнях.
Доступ до інформації про справжній стан укриттів обмежений: чотири з десяти районних адміністрацій відмовляються надавати дані, аргументуючи це службовою таємницею. Це створює ілюзію безпеки, яка розбивається під час першої серйозної атаки. Навіть масштабні тендери та кошти не рятують життя киян, якщо за організацією стоїть мережеве відмивання грошей і безкарність чиновників.
Трагедії останніх років, коли внаслідок ракетних ударів загинуло десятки людей, включно з дітьми, демонструють ціну цієї паперової безпеки. Система, у якій лояльність до керівників важить більше за життя дітей, не здатна забезпечити справжній захист. Без радикального очищення від корупції та реальних покарань для організаторів схем безпека Києва залишатиметься привілеєм для обраних.
